Як Стецьківські партизани на Сумщині чинили опір ворогу на початку війни (фото)

Возможно, это изображение 6 человек и на открытом воздухе

Сумщина як прикордонна з росією область однією з перших потрапила під масовану навалу сухопутних військ окупанта. Колони ворожої техніки, які зранку 24 лютого стрімко рухалися населеними пунктами області, наводили жах на мирних мешканців. Людей охопила паніка, невідомість… Не розгубилися справжні чоловіки, які навіть не маючи досвіду у воєнній справі, прийняли для себе рішення чинити опір російським загарбникам. Як місцеві партизани, які згодом поповнили лави добровольчих формувань та ЗСУ, боронили Сумщину – ми дізнавались у бійців на місці дислокації добровольчого формування №9 Сумської міської тергромади.

Доки їдемо в авто – розмовляємо з начальником штабу добробату та депутатом облради Борисом Пересадьком. «Коли все почалося, у нас у Тепличному зібралися чоловіки (АТОвці, мисливці та ін.), – згадує Борис Васильович. – Багато було небайдужих. Ми самоорганізувалися, вже другого дня виставили пости, вели спостереження. Чергували в нічний час, слідкували, щоб не було мародерів. Кожен робив те, що міг. Мене за віком не взяли ні в тероборону, ні в ЗСУ – тож згодом знайшов себе в добровольчому формуванні. Наш підрозділ був створений на базі Стецьківських партизан. Дотепер багато бажаючих поповнити ряди добробату, тож беремо з випробувальним терміном. Наразі ми чергуємо на блокпостах та охороняємо порядок на території Стецьківського старостинського округу».

13 безстрашних місцевих

Боєць із позивним «Рибак» родом із Кияниці, яка знаходиться майже на кордоні з ворогом. Тож коли орки посунули на нашу територію, почув відразу – навкруги стояв такий гуркіт, що дрижали хати. «Танки, піхота рухались у напрямку Хотіні, – розповідає боєць. – Більше 320 одиниць техніки нарахували! Перше, що спало на думку: як зупинити? Що можемо: пляшки, горюча суміш… Хоча розуміли, що на техніку не підеш із голими руками. Зброї тоді ще не було. 26-27 лютого підтягнулися хлопці із Сум, Стецьківки – ми зустрілися, поговорили і вирішили створити партизанський загін. Нас було 13 чоловік, командир – позивний «Пенсія», з досвідом. Почали партизанити. Жили у лісі. Їздили майже по всій території Сумського району (від Сум до Юнаківської митниці). Це була зона нашої відповідальності. Чергували вдень і вночі. Пересувалися на власних машинах, на своєму бензині. Серед нас було декілька контрактників (учасники АТО), які тримали зв”язок із військовими».

Віктор «Хотаб» – зі Стецьківки. Позивний отримав ще в АТО. На початку повномасштабного вторгнення, щоб записатися до тероборони, двічі зимою велосипедом їздив до Сум. «Там мені сказали: їдь додому – ми тобі зателефонуємо, – розповідає Хотаб. – І ось тоді дорогою я зустрів нашого «Пенсію». Він поцікавився, чи вмію я стріляти. А як! Я ж воював. Так я опинився в партизанах. Військовий досвід, дійсно, згодом знадобився в бою. «Пенсія» був гранатометником, я – кулеметником. Коли довелося брати росіян – тримав їх на мушці…».

За словами бійця «Рибака», пізно ввечері 6 березня він якраз закінчив чергування і прийшов змінитися, як тут – тривога. Зі сторони Хотіні рухалася російська техніка. «У нас вже були раніше підготовлені позиції, де зустрічати окупанта, – згадує боєць. – Усі тринадцятеро прийняли рішення вступити в бій. Ніхто не вагався. Одяглися (були маскувальні халати, бронежилети й каски, хоча не у всіх), взяли зброю. Виїхали в сторону Стецьківки, де Стокозий яр, розділилися на дві групи. Шестеро відправилися в бік Кровного, де орки застрягли на мосту, а семеро – в Іволжанське. Окопів не було, вночі сніжок розкидали, розмістилися під деревами. Вранці 7 березня почули гуркіт – рухалася колона тилового забезпечення. Ми розпочали бій. Стріляли з автоматів, гранатометів. Нам вдалося зупинити цю колону (підбили з десяток бензовозів та КамАЗів), у тому числі влучили в броньований санітарний автомобіль «Лінза». Загалом після цього бою ми здали у батальйон тероборони 7 ворожих машин. На жаль, один наш боєць Валерій від розриву ворожої гранати отримав важке поранення в голову… Він був прооперований у лікарні Св. Пантелеймона, де йому вживили металеву пластину. Наразі йде збір коштів для лікування та реабілітації за кордоном…».

Бій, як зазначають партизани, тривав 5-7 хвилин. Далі – найцікавіше. Коли хлопці зупинили орків і наблизилися до них у маскувальних халатах, ті їх прийняли за спецназівців. Тож на заклик: «Здавайтеся, ви оточені!» – підняли руки. «Ми почали кричати, що вони під прицілом снайперів, – розповідають бійці. – У ворога паніка! Дійсно, вони подумали, що нас багато. Перших шістьох взяли, а один, який офіцер, втік у ліс й цілився нам у спину з автомату. Та хлопці знайшли його по слідах. Ще залишалася «Лінза», яка перевозила окупантів. Їх ми також забрали. Як виявилося, один снайпер все ж утік – бігав нашими лісами, пробирався до Юнаківки. Йому на підмогу зі сторони кордону виїхали два російських танки, БТР і броньований «Тигр». Та їх добре підсмажили наші побратими, які прибули для підкріплення, відправивши за «руським корабльом». Так ось у тому бою ми взяли 14 росіян».

Возможно, это изображение 2 человека и на открытом воздухе

Як «пакували» орків до іменної автівки «Гуцула»

Фото, де російські полонені стоять на фоні історичної будівлі у Сумах, облетіло соцмережі. Так ось, це саме ті військові рф, яких «вибили» Стецьківські партизани. І сфотографував їх на власний телефон Іван Васильович «Гуцул», чия мисливська Toyota Land Cruiser, яка, до речі, носить ім’я господаря, доправила їх до Сум. Коли орків взяли у лісі – постало питання їх транспортування. Адже, якщо припустити, то 14 чоловік ні до якого легковика не помістяться. Проте це не про нас, українців! До іменної автівки «Гуцула» – влізли всі. «Коли ми їх обшукали, обеззброїли – стали «пакувати» до позашляховика, – згадує місцевий партизан, а нині боєць добровольчого батальйону №9 Олександр із позивним «Терьоха». – Вони, звичайно, були дуже налякані. Адже поряд серйозні люди, які до того ж озброєні. Тож набилися в автомобіль майже усі. А ось один усе ніяк не поміщався – не влазила нога. Тоді командир групи просто пожартував: «Так, у кого нога тут не поміщається?! Хто не вліз – біжить за машиною». Відразу всі помістилися! Ще й місце лишилося».

Як згадує сам Іван Васильович, серед полонених був один морпіх-медик. Він умовив тих, хто був у «Лінзі», скласти зброю. «А так вони виходили зі зброєю і гранатами – мабуть були готові померти, щоб не здаватися», – говорить чоловік. – Були дуже налякані. Не очікували, що їх візьмуть партизани».

Із рибалки – відразу в бій!

Сергій із позивним «Досай» зустрів початок війни у рідній Хотіні – зранку 24 лютого з товаришами поїхав на рибалку, аж тут ракети. Вже о пів на сьому ранку зібрав речі – і до військкомату. Хотів спочатку до прикордонників (служив раніше за контрактом), та хлопці вже згідно з наказом виїхали в друге місце. «Вже о 8 ранку був у військкоматі в Сумах, – розповідає чоловік. – Мене відправили на медкомісію. Там я показав відео, де ворожі колони вже пройшли Хотінь і рухаються на Постольне. Лікарка навіть не повірила! Часу на огляд не було – тож швидко визнали «придатним». Опісля нас посадили в автобус – у районі артучилища отримали зброю. Вже о 13.30 відбувся перший бій на Гамалія з ворогом. Я вистріляв відразу чотири магазина. Потім ми перегрупувалися, під’їхали наші БМП (аж додалося бадьорості!) – наступний бій був близько пів на восьму вечора. Ми взагалі думали, що в Сумах нікого не лишилося. Та підтягнулося наших багато! Насипали оркам тоді жорстко. Підбили техніку – кадри з цього бою з’явилися вже зранку 25 лютого. Нас згодом змінили, ми переночували в «артязі», люди підгодовували, чаї носили. Адже я як поїхав у спортивному одязі – так і лишився воювати. Півдня ми ще там були, і поступила команда «відбій».

Возможно, это изображение на открытом воздухе

Додому поверталися групками. Адже в Сумах було неспокійно. Знайомі допомогли з ночівлею. Вже 27-го зранку чоловік повернувся в село. «Зустрівся з хлопцями-однодумцями, і стали ми партизанити, – уточнює Сергій. – Лісівники нам підсобили з житлом, ми визначилися з позиціями (у кожного було своє місце). І чекали свого часу. Вже 3 березня лісівники повідомили, що в лісі помічені чужі сліди. Зробили своїми силами оточення, обшукали місцевість. В результаті «Гуцул» зі своїми хлопцями взяли чотирьох росіян у полон. Один – коректувальник із супутниковим телефоном. Люди були непрості. Їх відвезли в Суми. А вже потім, 6 березня, було орієнтування з приводу ворожої колони. Спочатку пройшла бойова техніка (їй передувала розвідка з квадрокоптерів). Слідом – матзабезпечення з медичною броньованою «Лінзою». Був бій і кількість полонених була вже більшою…».

– Ми були зорієнтовані на те, щоб зупиняти рашистські колони, – додає Олександр «Терьоха». – Нам говорив командир: потрібно не тільки щось зробити корисне, а й лишитися живими. Наш «Пенсія» слухав усіх – проте рішення завжди приймав сам. Із самого початку ми знайомилися з мешканцями сіл. Налагодили зв’язки. Розуміли, що де відбувається і де ми повинні бути. Найпотужніша машина – у «Гуцула», де хочеш проїде. Щоб не наслідити – зупинялися, багато проходили пішки. Так одного разу вийшли на орків, коли надійшла інформація від лісничих. Перестрілки не було, хоча рашисти були повністю озброєні. Як виявилося, вони манівцями бродили не один день, виморилися, їли сніг. Один взагалі був у чоботях. Тож у бій вступати в них не було сили. Стали проситися, щоб ми їх відпустили й довезли до кордону. Для мене тоді це була перша зустріч з ворогом».

***

– Хлопці у нас надійні, – підсумовує комбат…. – Із самого початку війни місцеві стали на захист своєї територіальної громади. У нас підготовлені позиції для оборони та захисту. Наші бійці – партизани, дійсно, відважні, які можуть зупинити ворога. Ось тому Сумщина і перетворилась на страшилку для орківських колон.

Ольга Петльована ВШ

Додати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *