П’ять місяців у полоні: звільнена з Оленівки глухівчанка розповіла про перебування в російській неволі

Новина про те, що 17 жовтня відбувся обмін полоненими і на територію України повернулися 108 жінок, облетіла весь світ. Серед цих щасливиць були і дві мешканки Сумщини: одна з Глухова, друга – з Кролевеччини.

Ми зв’язалися з 26-річною глухівчанкою Олександрою Крученко, познайомилися з нею ближче і поговорили, звісно, й про жахливий період неволі.

Виявляється, після закінчення медичного училища ще у 2016 році дівчина присвятила себе захисту держави. Спочатку у складі Сумського прикордонного загону служила медиком на ВПС «Зернове», а пізніше її перевели на Донеччину – інспектором-фельдшером.

Повномасштабне вторгнення застало Олександру в Маріуполі: Саша несла службу в торгівельному порту. Якраз 23-24 лютого була її зміна. Звідти у той же день зі співслуживцями вони переїхали на завод «Азовмаш», де пробули до 12 квітня. А потім із бригадою морської піхоти вирушили на прорив до «Азовсталі».

«Прорив – це коли все місто опинилося в кільці – в оточенні ворога, і необхідно пробиратися невідомими шляхами під обстрілами, — розповідає глухівчанка. – На «Азовсталі» ми перебували до тих пір, поки 17 травня не відбулася евакуація з подальшим обміном за наказом командування».

Бункер

Більше місяця, з 12 квітня до 17 травня, Олександра в числі інших прикордонників, нацгвардійців та правоохоронців (усього майже 300 осіб, з яких лише три жінки, решта — чоловіки) знаходилися в підвалі. Це було глибоке приміщення, не придатне до житла, тому довелося його хоч якось пристосовувати. «Ліжка зліпили з чого тільки могли, їли коржики з борошна, яке хлопці десь роздобували, — згадує жахіття підземелля співрозмовниця. – А милися як прийдеться».

17 травня ніхто нікому нічого не пояснював, сказали лише одне: це наказ і він не обговорюється. Та всі і так розуміли, що це – єдиний шанс залишитися живими, бо подальше перебування у бункері означало вірну загибель.

Полон

З підвалу виходили групами і йшли на міст, де їх чекали російські солдати і направляли до автобусу. Потім пасажирів відвезли до Оленівки і розселили в СІЗО. В камерах перебувало до 30 осіб віком від 18 до 60 років.

«Умови – жахливі, та мене це не лякало, — каже Саша. – Я жодного разу навіть не заплакала. Хоча мої співкамерниці поводилися по-різному: в кожної свій характер. Хтось проявляв емоції, не витримував і зривався. Але в цілому всі трималися. Адже ми – жінки!».

Зі слів героїні матеріалу, в Оленівському полоні знаходилося приблизно 3 тисячі тих, хто в погонах, і цивільних.

Перебування в полоні обмежувало пересування, тобто – звичайна тюрма. Щодо тортур, то фізичних знущань по відношенню до Олександри не застосовували, насильницьких дій не було. Щоправда, тиснули психологічно: викликали на допити і настоювали на зміні громадянства, розповідали, що Сумщина скоро буде російською. Та молода жінка чітко стояла на своїй позиції і вірила, що її рідна земля, як і вся Батьківщина, залишиться українською.

Взагалі на утримання в неволі Олександра не нарікає. «Не посміхалися, але й не били», — так вона характеризує відношення російських інспекторів до полонянок.

Годували не дуже, але й голодом не морили. В меню були каші (ячка, перловка, пшоно), а також варена курка. Хто мав бажання – міг долучитися до роботи на городі та кухні. Глухівчанці запропонували зайнятися консервуванням помідорів, які там вирощували, і вона погодилася. Працювати доводилося під відкритим небом – імпровізована кухня була розташована у дворі на території полону. Зі слів Олександри, вона чітко розуміла, що готує для своїх побратимів, які перебувають тут, тому і намагалася, щоб у кожного в тарілці були томати!

Та все ж таки, незважаючи на більш-менш задовільне харчування, всі полонені скинули у вазі. Саша схудла на 10 кг.

Класика

В Оленівці прикордонниця провела з 17 травня до 1 жовтня. Чим рятувала свою психіку від важких думок та нервових зривів? У відповідь почули, що наглядачі давали жінкам у камеру книжки. Переважно – класичну літературу та вірші. Що цікаво, серед поетів були і українські автори.

Материнська молитва

Важко собі навіть уявити, що пережили за ці 5 місяців батьки дівчини Сергій та Світлана, у яких Сашунєчка (як вони її лагідно називають) – єдина донька!

Мама писала листи по різним інстанціям, їздила на мітинг з приводу звільнення, а головне – щиро молилася, просячи у Бога повернення дитини живою.

За всі ці довгі місяці пані Світлана з чоловіком отримали лише дві вісточки від донечки. Обидва рази полоненим дали зателефонувати зі своїх телефонів. Розмови тривали близько хвилини – цього було достатньо, аби сказати найголовніше: живі, здорові, усіх любимо та хочемо додому…

Коли в слухавці Світлани пролунав довгоочікуваний голос Саші: «Мамо, я вдома!», — жінка не могла в це повірити. І впевнена, що це Господь почув її молитви! Нарешті донечка в числі 108 жінок звільнена з полону!

Обмін

Олександра Крученко розповідає, що ні вона, ні інші бранці навіть не здогадувалися про те, що готується обмін. 1 жовтня полонених з Оленівки повезли у Воронізьку область, потім – у Таганрог. Після того – до Криму. А звідти вже в Україну. Про те, що звільнена з полону, глухівчанка дізналася вже коли її обміняли і вона ступила на українську землю.

Зараз героїня статті проходить обстеження та реабітілацію в столичному шпиталі. Поруч із нею знаходяться найрідніші – мама і тато, які просто не можуть повірити в те, що родина возз’єдналася, і з їх дитиною все в порядку.

Службу продовжить

Чи повернеться Саша до лав захисників вітчизни? Звісно! Адже вона – не лише прикордонниця, а ще й медик. Зараз, під час війни, її знання з надання першої медичної допомоги вкрай необхідні, і дівчина не може лишити країну без свого професійного внеску в перемогу!

Ваш Шанс

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *