Абревіатура ТЦК та СП сьогодні у багатьох викликає страх або навіть ненависть. У соцмережах поширюються численні відео з так званою «бусифікацією», випадками рукоприкладства з боку людей у формі. Позитивних коментарів під ними майже не зустрінеш.
Інколи навіть звучать заклики розшукувати родини військових із ТЦК та чинити над ними розправи.
А ще у 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, подібного не було. Що ж стало причиною такої зміни ставлення зараз? І як самі представники ТЦК сприймають тих, кого зупиняють на вулицях?
Сьогодні ми говоримо на цю непросту й непопулярну тему з людиною, яка працює у групі оповіщення та щодня зупиняє сумчан для перевірки військово-облікових документів.
Наш співрозмовник — Дмитро, військовослужбовець Сумського міського ТЦК та СП. Це, м’яко кажучи, не маленький чоловік, міцної статури, у військовій формі він може навіть викликати певний острах. Але під час розмови стає зрозуміло, що це проста, відкрита людина, яка за військовою стриманістю поступово розкривається і з якою можна говорити щиро та на рівних.
— Дмитре, перш ніж перейти до вашої служби в ТЦК, розкажіть, як ви стали військовим? Чи доводилося вам брати участь у боях?
— Я кадровий військовий. Не знаю, як краще пояснити… Просто люблю дисципліну, мені подобається армія, подобається зброя. У 2021 році підписав контракт і служив у Чернігові в 1-й танковій бригаді, де, власне, і зустрів ворога.
— Розкажіть докладніше…
— Служив у спецпідрозділі. Завдання були різні: від ліквідації ворога до розвідки та коригування артилерії — як по передових колонах, так і по тилу. Ви не уявляєте, яке це відчуття, коли бачиш, як вибухає техніка, набита ворожими солдатами, і розумієш, що це відбувається завдяки координатам, які ти передав.
Тоді під Черніговом намагалося прорватися багато бурятів і спецури. У них абсолютно нічого людського. Уявіть, танк зупиняється між будинками й хаотично стріляє то в одну багатоповерхівку, то в іншу, просто знищуючи мирних людей. Саме тоді я зрозумів остаточно, що вони хочуть не просто захопити наші регіони, вони хочуть нас знищити.
Потім були Черкаси, далі – Запорізький напрямок. Там було дуже важко, багато побратимів ми втратили… Малинівка, Новозлатопіль — ці назви назавжди врізалися в пам’ять. Орки застосовували фосфор, обстріли не припинялися, все довкола зрівнювалося із землею. Це неможливо забути.
Але навіть тоді ти відчував землю під ногами. А знаєте, що для мене було найстрашніше?..
— Що?
— Чули, як над Сумами пролітає F-16? Страшнувато? Серце калатає? А тепер уявіть, ви на верхньому поверсі 16-поверхівки, коригуєте вогонь і бачите, як з одного боку міста заходить піхота, з іншого – техніка, а над будинками літають російські «СУшки» й скидають бомби. Вибухова хвиля так трусить будівлю, що після кожного удару здається – все, будинок складається, і ми летимо вниз. Знаєте, я бачив багато чого, але тоді було по-справжньому страшно. Дуже страшно.
Потім був рік на Донецькому напрямку… Нескучне, Времіївський виступ… Там узагалі було надзвичайно важко. Раніше ФПВ-дронів не застосовували, а тоді вони з’явилися. Потім мене перевели зі спецпідрозділу до піхоти, на посаду головного сержанта роти. 120 людей під моєю відповідальністю. І, повірте, дуже нелегко було повідомляти рідним і відповідати на запитання: «Де мій чоловік? Де мій син?»
Був у мене боєць — Сашко, позивний «Брага». Йому було 52. Це той солдат, про якого мріє будь-який командир. Будь-яке завдання — і він береться його виконувати, навіть якщо щойно повернувся з бою. Якось відправили групу, і вона не повернулася. Треба знову відправляти людей. Кажу: «Брага, треба!» Він умився, поїв — і пішов. Але потім … тиша. Думали, що все. Аж раптом по рації на КСП чую його голос: «Я – 300, лежу біля підбитого БМП». Відправити нікого, всі зайняті. Стрибаю в «УАЗик», їду сам. Не знаю, як вибрався… емоції, адреналін. Поруч сипляться міни з «Васілька», а ми прорвалися. Дісталися до стабпункту.
Його списали за станом здоров’я, але потім він мені дзвонив мало не щодня. Іноді навіть о другій ночі, дякував. Я йому відповідав: «Брага, досить, усе добре, ми живі». А потім якось подзвонив не він, а його дружина. Сашкове серце не витримало… помер.
-А були якісь позитивні моменти під час служби?
-Знаєте, яке щастя — коли отримуєш коротку відпустку? Пам’ятаю, вперше мене відпустили, я схопив речі й брудний, у глині, під нігтями теж глина і на берцях, але «летів» у Суми, щоб не втратити жодної хвилини з рідними. Це і є напевно саме позитивне…
Згодом ВЛК визнала мене обмежено придатним. Міг піти в роту забезпечення або влаштуватися у відносно спокійному місці в іншому регіоні. Але почув, що є вакансія в Сумах у ТЦК — і навіть не вагався. Хотів бути поряд із сім’єю, бо невідомо ще, що буде далі на Сумщині. І я зі своїм досвідом буду тут. Так я й опинився у Сумському ТЦК та СП.
– Але сьогодні люди кажуть, що в ТЦК одні «блатні», мало тих, хто був на війні, називають «людоловами». Як ви до цього ставитеся? І як ви реагуєте на тих, хто прямо на вулиці говорить подібне вам?
– Коли переді мною стоїть цивільний і починає розповідати, що я ховаюся від війни, відкупляючись тими, кого зупиняю на вулиці, чесно кажучи, я пропускаю його слова повз вуха. Поясню чому згодом. Інша справа, коли таке каже військовий. Зараз усі вони в цивільній формі, і не одразу зрозумієш, хто перед тобою. Часто чую: «Я був…», і далі йде довгий монолог з нецензурною лексикою. Я його розумію, йому прикро за себе та побратимів, бо він не знає, що я воював теж. Але коли він виговориться, я мовчки показую свій військовий квиток.
Від автора: Дмитро показав свій військовий квиток. Там не залишилося жодного порожнього місця. Записи про переведення з частини до частини, зброю і навіть вклеєні білі вкладиші, бо місця не вистачало.
– І тоді боєць заспокоюється і питає: «Як так?», – продовжує Дмитро. – Я розповідаю, що до чого, і все закінчується мирно. Але коли перед тобою цивільний і починає вдавати розумника: «Я нічого тобі не покажу, ти – ніхто, йди воювати, ти ж – шафа, пахати на тобі можна…», і ще все це з матюками… Тут стримуватися складніше, але доводиться. Чесно, я його теж розумію, я люблю армію, але не народжений для війни. Мені теж страшно, у мене теж сім’я, я хочу спати поряд із дружиною. Та всі хочуть того ж.
Ви думаєте, всі задоволення отримують у норах, окопах або штурмуючи посадки? Часто чую: «Я людина, у статусі людини». А я тоді хто? 19-річні дівчата з евакуації, які рятують хлопців, – хто вони? Чи не люди в статусі людини? У Сумському ТЦК та СП більше 90% пройшли війну та були на бойових. Колись люди просили, щоб у ТЦК були військові. Можна сказати, що тепер так і є. І що це змінило по відношенню до тих, хто проводить оповіщення? Нічого!
– Сьогодні хочуть закрити ТЦК та зробити мобілізацію добровільною через рекрутингові центри і хороші контракти. Як ви вважаєте, це спрацює?
– Давайте міркувати логічно. Зараз є ТЦК, куди можна прийти добровільно, є рекрутингові центри, бригади постійно проводять набір. Ви бачите чергу? Хтось іде, але давайте будемо чесними: що було б, якби з 2023 року мобілізація була виключно на добровільній основі? Ви багато знаєте своїх знайомих, хто добровільно пішов у 2024 році?
– Ні.
– От! Якщо у 2022 році були добровольці, то з 2023 року таких списків уже майже не було. У багатьох містах України були б зовсім інші прапори, і у Сумах також. І я вам скажу, якщо розраховувати на популістичні заяви про те, що мобілізація буде добровільною, знаєте, чим це закінчиться? Прийде 3–5% людей, і це будуть військові з пораненнями або списані. Вони реально знають ціну кожного метра землі і не зможуть жити, якщо ворог знову почне її захоплювати. А люди «у статусі людини» матимуть вибір – або тікати, або впасти на коліна перед новими господарями й розраховувати, що їм дозволять жити у власних будинках і співати голосно гімн рф.
Тому я намагаюся з кожним адекватним на вулиці розмовляти. Нехай боїться, але адекватний. Адже Конституція наділяє нас і правами, і обов’язком. І чому одні мають обов’язок виконувати, а інші — ні?
– Ну, ви ж знаєте, що мобілізація не завжди відбувається чесно…
– Стривайте, я не буду говорити за всіх, але з досвіду своєї служби в Сумському ТЦК хочу сказати: мені подобається, що начальник принциповий у цьому плані. Якщо є обов’язок оновити дані та пройти ВЛК, то це має зробити кожен – і двірник, і депутат. Ви ж знаєте, що він виписав повістки депутатам Сумської міськради?
– Чув…
– От! Далі вже закон дозволяє бронювання на підприємстві, критичність визначає не ТЦК, і можна оформити відстрочку на передбаченій законодавством підставі. Але всі мають дотримуватися закону. У нас був випадок, коли депутат втік з ВЛК – досить відома людина. Не знаю, чим закінчилася та історія, але посвідчення і зв’язки не допомогли і принаймні він прибув на ВЛК.
Тож я не погоджуся з думкою про необ’єктивність. Наприклад, їдемо ми у групі оповіщення, з нами юна поліцейська. Зупиняється гарний «Мерседес», виходить здоровий дядько. Я їй кажу: «Давай перевіримо його документи». А вона: «Та ви що, проблеми будуть!» Трохи нагримавши на неї: «Які проблеми, якщо ми теж зобов’язані перевірити?» — у результаті цей водій отримав повістку, бо документи виявилися не в порядку.
Тож, «Мерседес» чи «Жигулі», блатний чи ні — закон один для всіх. А далі вже люди або бігають по лікарях, або різко прокидається бажання доучитися після 8 класів, через 20 років … мають право по закону. Але ми зробили те, що вимагається від нас.
– Скажіть чесно, чи було у вас бажання вдарити того, хто ображає вас?
– Чесно? А у вас було б бажання вдарити, якби на вас полилося щось, чого ви не заслуговуєте? У кожного свій емоційний поріг. На щастя, я намагаюся спілкуватися більше як психолог, а не військовий. Швидко оцінюю обстановку та намагаюся уникнути конфлікту.
Але було і таке, що не стримувався й у відповідь прямо в обличчя казав: «Ти – боягуз, ти просто сикло!» Щодо «людоловів». Крутити його, тягнути в автобус? А що з того? Потрібний він такий на передовій? Він або сам швидко загине, або підставить інших, або автомат кине й руки підніме.
Я зобов’язаний лише повідомити його, що він має пройти ВЛК та оновити дані. Далі – штрафи, обмеження. Не буду бруднити рук, і права у мене на це немає. Поліція має право затримати. Але з нами часто дівчата, вони фізично не зможуть. Коли разом з ТОР (поліцейські підрозділів Тактико-оперативного реагування), там уже професіонали, юридично і фізично підковані, але і вони мають право діяти лише коли людина переходить межу закону, відмовляється показати документи чи порушує громадський порядок.
Особисто моя думка, щодо відео, де ветерана з ТЦК «ловлять» на порушенні, насправді я певен, що його спровокували і він на емоціях просто не витримує. Але піднесли це так, як хоче почути громадськість, винен ТЦКшник, однозначно, без апеляції.
Адже, повторюся, на війну мало хто хоче, але всі хочуть, щоб війни не було, щоб хтось стримував ворога, віддавав своє життя — хай це буде чужий чоловік, головне, щоб не мій. «У нас же діти», правильно? Тому люди шукають будь-якої можливості виправдатися, звинуватити, не піти та не пустити.
Поміркуйте самі, якби всі пішли добровільно, були б такі відео? Ні! І ось сьогодні військові з ТЦК, які пройшли пекло, отримують плювки в обличчя. І я впевнений, що навіть вам, журналісту, перепаде – скажуть, що щось вам пообіцяли чи налякали, тому ви пишете таку публікацію.
– Що б ви хотіли сказати військовозобов’язаним, які, можливо, прочитають цю публікацію?
– Не хочу витрачати зайвих слів на заклики та прохання. Просто залишайтеся людьми в будь-якій ситуації. Подумайте, що буде з вами та вашими сім’ями, коли закінчаться ті, хто сьогодні на війні. Їх не так багато залишилося.
Сьогодні ще не критична ситуація — є час пройти навчання, навчитися захищати себе, свою сім’ю і знищувати ворога. Принаймні ті, хто не чекає на путіна й не планує виїхати з України, повинні подумати про це. Ще не пізно…
На завершення…
Хтось зараз подумає: «Ну, але все одно багато порушень, хапають, заламують, б’ють, є летальні випадки…». І з цим важко не погодитись. Але кожну подібну ситуацію потрібно розглядати окремо, розбиратися в причинах, адже в будь-якій професії – нехай це лікар, учитель, поліцейський, журналіст тощо – є люди, які переступають через закон. Але ж не можна, спираючись на негативні приклади, стверджувати, що всі інші люди цієї ж професії -такі самі.
Таких, як Дмитро, багато у ТЦК, тих, хто пройшов пекло війни. Таких людей ми називаємо Героями. І якщо ветерани сьогодні несуть службу в центрах комплектації, вони перестали ними бути? Їхній внесок у захист України ціною їхнього життя, безсонних ночей для їхніх сімей, які чекали на заповітний дзвінок чи СМС від військового, тепер анульовано? Багато хто з них після реабілізації з радістю повернуться до своїх побратимів. Але чи мають моральне право ті, хто не знає, що таке війна, хто живе в тилу, спить у теплі і, можливо, ховається від мобілізації, кидати каміння в спину тим, хто ще вчора був на передовій? Ось, власне, це питання і стало причиною для цієї публікації. А відповідь на нього кожен має дати собі сам.