“Йому треба було людське життя рятувать”, — розповідає Лариса Григорівна, мама бойового медика Олександра Дохленка. Для її сина допомога людям була покликанням. Він загинув у вересні 2022 року, але мама досі чекає на нього кожного дня.
Він мріяв виростити донечку, а після війни збирався стати лікарем.
“Пройшло 10 з половиною місяців, а нема розуміння того, що… Кожного дня ждеш, що він сьогодні подзвонить, він обізветься. Тяжко без нього. Він такий життєрадісний був”, — розповідає пані Лариса.
Бойовий медик Олександр Дохленко загинув під Бахмутом у вересні 2022 року. Йому було 27 років.
На території родинного поховання у Могриці з’явився державний прапор на знак того, що тут покоїться захисник України. Олександр пішов воювати за контрактом у 2019 році, розповідає його мама.
“Сказав: Я не можу тут. Мені треба туди, до хлопців. Були його там співробітники зі швидкої допомоги, і він пішов. Коли це все почалося, вони були у Сумській області. Звільнили Конотоп, трохи згодом Чернігів звільняли. А потім вже, коли потрапив він на Донбас, були Пєски. Коли вже вийшли під Бахмут, там уже з кожним днем, він казав, все хуже і хуже. Був він на направленні Бахмут-Зайцеве, там і загинув”, — розповідає пані Лариса.
Олександр загинув, виконуючи завдання забрати пораненого.
Після закінчення медичного коледжу він працював фельдшером швидкої допомоги. Захоплювався своєю професією, часто брав участь у професійних змаганнях, його запрошували на роботу за кордон, але вирішив залишитися у Сумах. Рятувати життя людей було його покликанням, — говорить мама.
“Тиск поміряти – це було не для нього. Йому треба було, щоб дійсно людське життя врятувати. Він чого реанімацію став любить, що ось вже здається нежива людина, а він приклав свої знання, свої уміння – і людина ожила”, — згадує Лариса Григорівна.
Вперше Олександр урятував життя на третьому курсі, коли був на практиці: “Приїхали, каже, до діда, йому 63 роки, вже не пам’ятаю, в якому селі. Бабка сидить над ним вже плаче, все, вже реанімації не підлягає, вже дочка бігає кухарів гукає, хто ж буде пиріжки пекти. Приїхали, каже, дивлюся на діда — щось не те. Я, каже, розгортаю свою апаратуру, щось уколов, щось підключив. Дід, каже, як закашляється. Діда одвезли в лікарню, зробили йому операцію. Після цього ще два роки донька телефонувала, дякувала, що врятували тата”.
Війна стала особливим випробуванням для молодого медика. Багато його побратимів загинули, дехто — у нього на руках. Олександр дуже переживав кожного разу.
Він і сам неодноразово отримував важкі контузії, але за допомогою не звертався. За необхідності, допомагав друг-медик, з яким разом воювали.
“Оцей хлопець, він з початку серпня 2022 року вважається безвісти зниклим. Поїхав на завдання по пораненого. Машину їхню побачили, що стоїть у кущах розстріляна, а ні водія, ні лікаря немає. Не знають про його долю, чи він живий, чи він мертвий. Безвісти зниклий і все. Ще на швидкій вони працювали разом, дружили”, — розповідає пані Лариса.
Олександр важко переживав зникнення друга. Коли востаннє приїжджав у відпустку, був особливо спустошеним і втомленим, говорить пані Лариса.
Рідні отримали звістку про загибель менше ніж через тиждень після його повернення на фронт.
“Сказав, що їде на завдання, забирати хлопця, і все, на зв’язок він більше не виходив. А вже вранці ми дізналися, що він загинув. У них така домовленість була, що, якщо з ким щось трапляється, ніхто нікого не кидає. Коли це трапилось, той обстріл страшний, бій був, і він загинув буквально миттєво, нам це розказав його водій, Льоша. Він його не кинув, три години лежав під обстрілом, потім його витягнув, і привіз нам додому”, — згадує пані Лариса.
Вона досі не вірить, що сина немає. Каже, що він був веселий, завжди готовий допомогти, вмів підтримати у важку хвилину.
