Храм Царствених мучеників стоїть майже на виїзді з міста, у приватному секторі. Будівлю на вулиці Партизанів легко не помітити, але якщо придивитися — за парканом видно недобудовану церкву і дзвіницю.
Отець Володимир зустрічає мене на зупинці недалеко від храму. Йому 58 років, 25 із яких він — православний священник. У Шостку батюшка переїхав у 2009 році й відтоді служить у церкві, випалює по дереву, збирає рок-гурти і вчить школярів грати на ударних.
— Коли я їду на своєму «байку» в навушниках, люди дивуються. Кажуть, ви не схожі на інших батюшок — на велосипеді їздите, на барабанах граєте. Але це хіба підриває гідність священника?
Ми розмовляємо не в самому храмі, а в довгому приміщенні, у якого немає однієї стіни — замість неї висять килими. Посередині довгий стіл, з боків лавки та дивани, накриті саморобними покривалами, а під стелею на балках — кілька десятків ікон. Тут служать у теплу пору року.
— Мені часто кажуть, мовляв, служу в собачій будці. Ну, в будці, ну, і нічого. Ми будуємося, а поки йде будівництво, служимо тут. Усе, що ви бачите навколо — це люди принесли. Майже все майно, яке було, згоріло під час пожеж, тільки бібліотека вціліла.
Отець Володимир показує будівництво. Споруда готова, але всередині ще багато роботи.
Ми піднімаємося на дзвіницю. Навколо великого дзвону висять кілька десятків менших, незвичайної форми.
— Це знаєте з чого дзвони? Кисневі балони. Я їх після пожежі знайшов. Ударив випадково — і вони задзвеніли. Раніше в них такого звуку не було.
Отець Володимир родом з кримського Гурзуфа, але все дитинство провів у Запорізькій області. Дід і прадід по лінії матері були священниками. Попри це, хлопчика хрестили, тільки коли йому виповнилося 11 років.
В юності отець Володимир захопився музикою і малюванням. Тоді він ще не збирався служити в церкві і мріяв присвятити себе мистецтву. Зате послужив в армії — в морській піхоті на Курильських островах. Після армії Володимир з друзями вирішили зʼїздити в Києво-Печерську лавру на екскурсію. Вони приїхали на один день, але затрималися на кілька тижнів. Настоятель дав їм послух, друзі одяглися в підрясники і стали допомагати священникам.
— Я їздив із батюшкою на похорони, носив валізу й читав молитви. Одного разу я сів в автобус, подивився на людей, подумав: «Дивно вони одягнені, не так як я, чому?»
Звичайний одяг почав здаватися отцю Володимиру дивним, підрясник став звичнішим. Пізніше, через зраду коханої дівчини, він пішов у монастир і прийняв чернечий постриг. Життя переплелося з вірою ще тісніше.
За службовим обовʼязком духовенство направляють у різні міста. Отець Володимир будував монастир Сави Освяченого в Мелітополі, а потім служив у селі Сміливому. До церкви одного разу приїхала парафіянка Тетяна з батьками. Вони почали спілкуватися, і якось вона запросила Володимира в гості на день народження. Він поїхав і пропав на два тижні. Парафіянка стала його нареченою.
За церковними канонами, монахам не можна одружуватися. Коли про наміри Володимира дізналися, церковний собор ухвалив рішення позбавити священницького сану. Його вигнали просто зі зборів. Володимир вирішив попросити допомоги в УПЦ Київського патріархату. Філарет дозволив одружитися, зробив його священником Київського патріархату й відправив до Шостки будувати Свято-Троїцьку церкву. На новому місці було непросто.
— Місцеві священники одразу мене не злюбили. З різних причин — вони знали про мій перехід в інший патріархат, знали про причини, про музику теж. Але найбільше їм не подобалося те, що я не вішаю цінники
За два роки в храмі, де служив Володимир, з 2009-го до 2011-го, сталося чотири пожежі. В одній із них загинув сторож. Через це Свято-Троїцький храм отримав нову назву — Царствених мучеників. Офіційно він називається так із 2017 року, неофіційно — з 2011-го, коли Володимир повернувся в Московський патріархат.
— Це моя рідна віра. У 2011 році я приніс покаяння за те, що перейшов у КП, і знову став священником МП. Коли я повернувся, з цього приводу організували застілля, але більшість місцевих священників не захотіли сісти зі мною за один стіл.
Я помічаю збіг — пожежі в церкві припинилися саме тоді, коли отець Володимир повернувся в Московський патріархат. Але він відповідає, що не хоче ні на кого наговорювати — офіційних результатів слідства немає.
— Підпал, чи випадково так вийшло? — питаю я.
— Підпал. Коли сторож погорів, ручка вхідних дверей була закручена товстим шестигранним дротом, і знайшли ганчірку в стінах, змочену якоюсь горючкою.
У квартирі отця Володимира кілька десятків картин. Ескізи він намалював сам, а потім випалив на фанерній дошці. Є великі картини, на всю стіну, наприклад, сюжет про Жанну Дʼарк, є й менші. Поруч стоять зображення архангела Гавриїла, молодого Сталіна та індіанця.
— Сталін? — я показую пальцем на портрет.
— Так, просто фотографія сподобалася, — посміхається отець Володимир, — вирішив зробити.
Ми заходимо в невелику кімнату, це — артмайстерня. На столі пласт фанери, за ним кілька випалювачів. Праворуч біля входу великий стелаж із книгами, які вціліли після пожежі в церкві, і коробка з фотоальбомами. Але в альбомах не фотографії, а вирізки з музикантами і рок-гуртами. Разом з альбомами в коробці лежать підшивки журналів DarkSide і Classic Rock.
Кімната говорить, що тут живе меломан — вінілові пластинки, CD-диски, бобіни з плівками і програвачі для них. На телевізорі годинник у формі барабанної установки. І знову випалені картини, на трьох зображені The Beatles.
Цей гурт зʼявився в житті Володимира одним із перших, разом з репетиціями у шкільному колективі. Платівки із записами та концертами давали старшокласники, які навчили майбутнього священника грати на барабанах.
— Спочатку Beatles, потім були ABBA, Smokie. Потім почав слухати прогресів — Genesis, Yes, Dream Theater. Захопився музикою Пітера Гебріела і Genesis, групи Anathema. Зараз у мене багато різної електронної музики, слухаю під настрій. А найбільше люблю дивитися живі концерти.
Коли отець Володимир розповідає про музику, у нього загоряються очі. Вибираємо, що слухати зараз, зупиняємося на VNV Nations, Володимир вмикає дисковий програвач. Я питаю, як сусіди ставляться до гучної музики. Отець Володимир усміхається і каже, що вони його люблять і не проти.
— Сучасна альтернативна музика дуже близька до православної церкви. Тому що і церква теж гнана була. Це — чесна музика, правдива, щира.
Репетиційна база, де отець Володимир грає зі своїми гуртами та учнями, розташована в будівлі місцевого Палацу культури. Ми підіймаємося на третій поверх крутими сходинками й потрапляємо в велике приміщення. У ньому є пʼять барабанних установок, стільки ж електрогітар, клавіші, апаратура для гри на концертах.
На стіні кілька чорно-білих і кольорових фотографій. Це все гурти, у яких грав отець Володимир. Найперший зʼявився ще в школі.
— Коли я вперше прийшов на репетицію, мені барабанщик-старшокласник подарував палички, саморобні. Це було справжнє свято. Я йшов додому і думав — це точно моє.
Вчився грати на коробках і каструлях. А коли батьки подарували першу установку — зібрав групу під назвою «Мандрівники». Перші барабани досі зберігаються на репетиційній базі.
— Я не грав тільки в монастирі. Навіть в армії грав. Уявляєте, ні у кого не було звільнень, а у мене були. Грав у місцевому клубі, а на виступи навіть носив цивільний одяг.
Отець Володимир сідає за електронні барабани, на установці висять два невеликих дзвони.
Групи зʼявлялися в кожному місті чи селі, де служив отець Володимир. У Мелітополі він грав з ромами, у Сміливому зібрав «Східний вітер» — там грали школярі старших класів і молоді музиканти.
— Мені зателефонував благочинний [Роменського церковного округу, протоієрей] Микола і каже, мовляв, чутки ходять, що ти там рок з малолітками граєш. Так, кажу, але я нічого не порушую. За канонами церкви, священнику можна малювати і грати на музичних інструментах, тільки бізнесом не можна займатися.
За десять років у Шостці Отець Володимир встиг пограти у трьох групах — «41100», «Ключ Давида» та AirBlast. У місті до захоплення нового батюшки поставилися по-різному.
— З мене часто сміялися — переважно релігійні люди та «колеги». Спочатку я переживав через косі погляди та розмови за спиною, потім мені стало все одно. Було багато тих, хто добре до цього ставився, цікавився. Бувало, що хтось подарує апаратуру, хтось — мікрофон. Нещодавно нам дозволили грати тут, у БК, до цього де тільки не репетирували — у підвалах різних грали, в гуртожитках.
AirBlast розпалися кілька місяців тому. Тепер отець Володимир знову збирає музикантів. Адже парафіяни храму, навіть літні, звикли ходити на його концерти.
— На музичному фестивалі в Новгород-Сіверському ми тричі грали програму, до глибокої ночі. Уявіть: мені на службу о шостій ранку, а я приїжджаю додому о третій годині ночі. Тягаю апаратуру на третій поверх і думаю про те, навіщо воно мені здалося. Може, кинути? Проходить три дні і розумію: жити без цього не можу.
Олександр Кузьмін Катя Мещерякова babel.ua
