“Розуміли, що це — квиток в один кінець”: десантник розповів, як розбивали російські колони на Сумщині
Сергій Кочерга з позивним «Шопен» — боєць-десантник першої роти 81-ї аеромобільної бригади. Один з тих, хто 24 лютого боронив Суми від російського наступу. Чоловік, разом із побратимами, дав бій російським колонам біля колишнього артучилища в перший день повномасштабного вторгнення. У червні 2023-го отримав нагороду “Захисник України. Герой міста Суми”. Про події лютого 2022 року, що відбулись біля Сумського кадетського корпусу, розповів журналістам. Публікуємо його розповідь від першої особи.
“Місто в оточенні. Тут будемо битися до останнього”
Коли ми тільки зайшли в місто Суми, ми спочатку поїхали по окружній, повернули наліво, зі сторони Роменської траси зайняли перший рубіж. Це саме наша рота. Бо в кожної роти були свої точки, де ми були повинні зайняти оборону. По факту, ми повинні були зайняти кругову оборону міста.
Зустріли першу колону противника, дали їм бій. В нас сили були нерівні, в нас були на озброєнні тільки БМП, СПГ і одна ЗУ-23-2, а там їхала дуже велика колона, близько 200 одиниць техніки. Важка броньована техніка: танки, БТР-82, БМП, два БМП-3. Ми їм підпалили перший БТР, спалили ще якусь колісну техніку, не пам’ятаю, чи КамАЗ, чи “Урал”, і відкотилися буквально кілометри на чотири вглиб міста, там зайняли кругову оборону.
І тут нам сказали, що вже місто в оточенні. Сказали: тут будемо битися до останнього. Потім ми з’єдналися з першою ротою і переїхали вже під вечір до артучилища. Тут зайняли кругову оборону, проганяли місцевих жителів, які не розуміли, що йде війна і ходили собі гуляли, знімали нас на камеру. Ми не могли зрозуміти, де противник, а де люди, місцеві жителі.
Під’їжджають до нас якісь машини, лякаються, можливо, це були цивільні, можливо, це вже були ДРГ. Розверталися різко – виїжджали. В мене стояла БМП біля КПП. Близько другої ночі я чую команду: “Увага”. Дивлюсь – їде колона противника. Вони заїжджають до нас, в нас БМП з українськими прапорами. Він – КамАЗ – під’їжджає напроти моєї машини, відкриваються двері, вилазить чи сержант, чи солдат російський, говорить: “Парни, вы откудова, дайте проехать”. Піднімає голову, а я якраз в цей момент навертаю на його обличчя пушку. Він вже зрозумів, що це не його хлопці, побачив прапор, закриває двері, включає задню передачу.. Але не встиг, ми вже почали вести вогонь, буквально три хвилини – і вони всі вже горять.
Тут лежав їхній майор загиблий, начальник чи логістики, чи якоїсь служби ПММ, бо ми його потім документи забирали. В кабіні було двоє людей, в кунзі – близько 8 людей.
“Людина взяла в руки зброю захищати своє місто”
Що найбільше запам’яталося – нерозбериха була. Ми не розуміли, де та хто. Де ворог, а де друг. ТРО, люди ходили в цивільному одязі, з автоматами в руках: де він його взяв, хто він такий. Для мене було найстрашніше, що цивільна людина, яка не вміє користуватися зброєю, могла собі нашкодити або моїм побратимам.
Коли ми вели вогонь по противнику, дідок з територіальної оборони просто стояв, валив з РПК в стовп перед ним, що за п’ять метрів. Рикошет – в різні сторони. Як нікого не зачепило – це просто чудо. Людина була ненавчена, але вона взяла в руки зброю, захищала своє місто, це вже геройський вчинок, я вважаю.
Сергій Кочерга з позивним «Шопен» — боєць-десантник першої роти 81-ї аеромобільної бригади. Один з тих, хто 24 лютого боронив Суми від російського наступу. Чоловік, разом із побратимами, дав бій російським колонам біля колишнього артучилища в перший день повномасштабного вторгнення. У червні 2023-го отримав нагороду “Захисник України. Герой міста Суми”. Про події лютого 2022 року, що відбулись біля Сумського кадетського корпусу, розповів Суспільному. Публікуємо його розповідь від першої особи.
“Місто в оточенні. Тут будемо битися до останнього”
Коли ми тільки зайшли в місто Суми, ми спочатку поїхали по окружній, повернули наліво, зі сторони Роменської траси зайняли перший рубіж. Це саме наша рота. Бо в кожної роти були свої точки, де ми були повинні зайняти оборону. По факту, ми повинні були зайняти кругову оборону міста.
Зустріли першу колону противника, дали їм бій. В нас сили були нерівні, в нас були на озброєнні тільки БМП, СПГ і одна ЗУ-23-2, а там їхала дуже велика колона, близько 200 одиниць техніки. Важка броньована техніка: танки, БТР-82, БМП, два БМП-3. Ми їм підпалили перший БТР, спалили ще якусь колісну техніку, не пам’ятаю, чи КамАЗ, чи “Урал”, і відкотилися буквально кілометри на чотири вглиб міста, там зайняли кругову оборону.
І тут нам сказали, що вже місто в оточенні. Сказали: тут будемо битися до останнього. Потім ми з’єдналися з першою ротою і переїхали вже під вечір до артучилища. Тут зайняли кругову оборону, проганяли місцевих жителів, які не розуміли, що йде війна і ходили собі гуляли, знімали нас на камеру. Ми не могли зрозуміти, де противник, а де люди, місцеві жителі.
Під’їжджають до нас якісь машини, лякаються, можливо, це були цивільні, можливо, це вже були ДРГ. Розверталися різко – виїжджали. В мене стояла БМП біля КПП. Близько другої ночі я чую команду: “Увага”. Дивлюсь – їде колона противника. Вони заїжджають до нас, в нас БМП з українськими прапорами. Він – КамАЗ – під’їжджає напроти моєї машини, відкриваються двері, вилазить чи сержант, чи солдат російський, говорить: “Парни, вы откудова, дайте проехать”. Піднімає голову, а я якраз в цей момент навертаю на його обличчя пушку. Він вже зрозумів, що це не його хлопці, побачив прапор, закриває двері, включає задню передачу.. Але не встиг, ми вже почали вести вогонь, буквально три хвилини – і вони всі вже горять.
Тут лежав їхній майор загиблий, начальник чи логістики, чи якоїсь служби ПММ, бо ми його потім документи забирали. В кабіні було двоє людей, в кунзі – близько 8 людей.
“Людина взяла в руки зброю захищати своє місто”
Що найбільше запам’яталося – нерозбериха була. Ми не розуміли, де та хто. Де ворог, а де друг. ТРО, люди ходили в цивільному одязі, з автоматами в руках: де він його взяв, хто він такий. Для мене було найстрашніше, що цивільна людина, яка не вміє користуватися зброєю, могла собі нашкодити або моїм побратимам.
Коли ми вели вогонь по противнику, дідок з територіальної оборони просто стояв, валив з РПК в стовп перед ним, що за п’ять метрів. Рикошет – в різні сторони. Як нікого не зачепило – це просто чудо. Людина була ненавчена, але вона взяла в руки зброю, захищала своє місто, це вже геройський вчинок, я вважаю.
Мені було дуже приємно, що ці хлопці, які були в цивільній формі, зі зброєю в руках, коли вони нас побачили, вони так пораділи: тепер ви нам все розкажете, в нас є підтримка і ми знаємо, що робити. І коли ми звідси виїжджали, дуже багато хто хотів з нами поїхати. Близько 30-ти чоловік просилися з нами для подальшого виконання бойових завдань, оскільки нам поступила команда залишити оборону міста Суми, натомість зайняти оборону в місті Лебедин, ми вночі вже проривалися.
“Вони не знали, де вони, й що вони”
Запам’яталося, як ми проривалися, скільки нам довелося їхати – близько сорока кілометрів по позиціях противника, їхали ми дуже довго, всю ніч. Наша техніка тоді не впоралася із навантаженням, протягом трьох діб вона працювала безперервно, її не глушили.
Які вони, ці росіяни були дурні. Вони лякалися нашої колони: чотирьох машин БМП-1. Вони виїжджали трьома БМП-2 нам в тил, вони розверталися і тікали. Або, пам’ятаю, як ми проїжджали їхній блок-пост. Вони там стояли окопані, стояв БТР -82, ми його розбиваємо, проїжджаючи “на льоту”. Так само, коли в посадці на їхніх позиціях стояли їхні “Іскандери”, ми проїхали повз них, вони постояли-подивились, як ми проїхали з прапорами України, ми їм ще помахали, і поїхали далі в Лебедин.
Вони не знали, де їхнє командування. Їх командування просто кинуло. Вони не знали, де вони, що вони. Коли ми зустрілися з противником, наша колона стояла, дивилася по картах, нам розвіддані скидали, куди нам повернути. Підійшло два російських військових: “Парни, вы там не с 46-й? Увидите 82-ю, скажите, пусть по нам артой не работают, потому что мы три дня не можем голову поднять”. Тобто, вони навіть по своїх позиціях відкривали вогонь, не знали, де, хто, що. Коли ми в Лебедині їм дали бій – ми палили їхні колони з паливом, боєприпасами. Це була їхня велика помилка, якщо вони думали, що їх зустрічатимуть тут з квітами.
“Ми воювали з їхньою логістикою”
В нас не було сил і засобів воювати з танками, але ми воювали з їхньою логістикою. Ми їм палили продовольство, паливо. Їхні колони просто стали.
Вважаю, що на той момент ми виконали своє завдання. Дякуючи Богу, нашій професійності, ми вийшли майже без втрат. Так, тут залишилися хлопці з нашої мінометної батареї, але наша рота – перша рота – вийшла без втрат.
На той момент, 24 лютого, в нас були одні контрактники. В нас не було ні строковиків, ні резервістів, ні мобілізованих. Дякуючи тому, що ми виконували до цього бойові завдання в АТО, ООС, в нас проводилися і бойові злагодження, тобто, ми були навчені. Ми були готові дати адекватну відсіч ворогові. І ми не боялися. Боялися лише одного: коли ми потрапили в оточення, ми розуміли, що це квиток в один кінець. Ніхто не очікував, що ми прорвемося, виживимо, вийдемо звідси живими
Ми впоралися зі своєю задачею. Ми їм пообламували роги і, найголовніше, вони не зайшли тією силою, тими колонами, якими вони йшли сюди, вони не дійшли ані до Києва, ані до Полтави, ані до Харкова.
Мені одна людина сказала, що війну починають військові, продовжують добровольці, а закінчують інженери та вчителі. Дуже багато з наших хлопців вже не можуть виконувати бойові завдання, оскільки отримали поранення, або загинули. Але є хлопці, які в даний момент виконують – і будуть виконувати й надалі. Правда за нами. Ми воюємо за свою землю, ми захищаємо свої родини. Ніколи Росія не зможе виграти лише за однієї причини – в нас є дух, воля і ми воюємо за свою землю.
